Історії переселенців: спогади та невідоме майбутнє

PDF Друк
Вівторок, 02 червня 2015, 14:40

Людина крок за кроком проходить своє життя в калейдоскопі подій, які поступово складаються у скриньку пам’яті. Добре, якщо все йде рівними емоційними кроками та приносить людині приємні відчуття та спогади. Проте коли в розмірений хід подій втручається війна, життя кардинально змінюється. І треба прикласти багато зусиль, щоб навести лад у нашій пам’яті та продовжувати жити далі. 
ВОБФ «Карітас-Волинь» пропонує вашій увазі маленькі історії людей, які через військові дії були вимушені залишити власні домівки та розпочати життя на новому місці. Кожне слово в цих спогадах – це клубок різних емоцій - сліз, радості, страху, сподівань, відчаю, надії…
Деякі реальні події та імена ми змінили з відомих причин.

«ВЕРЮ, ЧТО НА НАШЕЙ ЗЕМЛЕ БУДЕТ МИР»

«Меня зовут Анна. Мне 58 лет, 34 из которых прожила в посёлке Кленовый. У меня в жизни было много моментов, когда кардинально менялась моя жизнь. То, что случилось 9 месяцев назад изменило не только мою жизнь, моих родных и близких, но и всей страны.
Я как то с самого начала событий чувствовала, что произойдёт что-то ужасное. Сначала была надежда, что нас не тронет эта беда и всё, как страшный сон, уйдёт. Я не ходила ни на митинги, ни на референдум. Как и у большинства из нас было много других проблем. Две дочери жили со мной в просторном родительском доме. Мои зятья на заработках: один в Киеве, другой на Камчатке. Вместе с нами жил и мой дядя – весёлый, добрый человек.
Чем ближе приближалась к нам беда, тем больнее и импульсивнее реагировали пожилые люди. Жаль их. Они стали уходить первыми. Так и мой дядя ушёл, тихо после очередных телевизионных новостей. Обширный инфаркт. До сих пор плачу, когда вспоминаю те дни. Потом перестали выплачивать зарплаты и пенсии.
Однажды утром я проснулась с неимоверным желанием – бежать. Рассказала дочкам. Старшая сказала что останется. Переубедить её было невозможно - характер отца. Младшая, которая вот-вот должна родить ребёнка, согласилась ехать. Забрав двух сыновей старшей дочери, собрав самое необходимое мы стали пробираться в Киев к зятю.
Но, видимо, наши мытарства только начинались. Вырваться на украинскую территорию не было возможности, и мы поехали через Ростовскую область. Конечно же, никакой помощи как беженцы мы не получили. Деньги таяли на глазах. Складывалось впечатление, что на нас хотят ещё и заработать.
И опять дорога… Переживала за дочь, только бы роды не совпали с переездом, только бы внуки не заболели, только бы со старшей там ничего не случилось…. Сама заболела. Похудела на 10 кг. Ну да это всё пустое. Главное что сейчас мы живём, пусть в небольшом съёмном помещении, но спокойном месте. Хлопочу возле маленькой внучки, каждый день разговариваю со старшей дочерью по мобильному телефону. Зятья недавно приезжали на несколько дней. Жизнь потихоньку плывёт лодочкой по реке событий. Что будет дальше, не знаю и не загадываю. Мечтаю вернуться в свой Кленовый, посмотреть на дом родителей. Дочь говорит пусто кругом – будто вымерло всё, дома заброшены, и только бездомные выжившие собаки и коты бродят по улицам в надежде найти что-нибудь поесть… Никогда не отчаивалась и сейчас не падаю духом. Верю, что на нашей земле будет мир…»
Анна

«НЕМАЄ КУДИ ПОВЕРТАТИСЬ…»

«Війна була вже близько до нашого містечка і ми вирішили поїхати на відпочинок до друзів з надією, що можливо за місяць, поки ми будемо в гостях, небезпека минеться. Це було влітку 2014 року…
Живемо ми вчотирьох – я з чоловіком та двоє дітей. Мій чоловік працює тренером і адміністратором в фітнес - клубі, я - викладач англійської мови. Виховуємо сина 7 років і доньку, якій виповнилося 3 рочки. Наша літня подорож починалась, як весела відпустка, яка мала пройти в колі друзів ще зі студентських років. Але, коли по приїзді минуло 4 дні, нам подзвонили сусіди і повідомили, що повертатись вже немає куди – в наш дім влучив снаряд.
Важко описати мої відчуття, коли почула цю новину. Це був одночасно шок і відчай. Але ми, дорослі, мусили триматись, щоб не лякати і не показувати наші переживання дітям.
Справа в тому, що наш син – особлива дитина. В 5 років йому поставили діагноз аутизм. У своєму місті ми працювали зі спеціалістами, відвідували групу для дітей з цим діагнозом. Тому, коли все це сталось, нам складно було вирішити, як діяти далі стосовно лікування і навчання сина.
Друзі гостинно запропонували проживання у своєму домі. Опісля почались побутові проблеми та пошук шляхів їх подолання. На той час здавалось, що перевернутий світ ніколи не буде мати нормальні форми. Але, на диво, саме проблеми з сином допомогли нам знайти хоча тимчасове, але таке необхідне місце у новому житті. Під час пошуків спеціалістів для нашого хлопчика в реабілітаційному центрі ми дізналися, що заклад має вільну посаду тренера ЛФК. Мій чоловік відразу погодився на цю пропозицію. Також важливо додати, що у цей нелегкий для нашої сім’ї час спілка батьків дітей з аутизмом та інші небайдужі люди підставили нам дружнє плече допомоги. 
Нещодавно чоловік поїхав в рідне місто для того, щоб забрати необхідні речі. Після приїзду, майже тиждень, він не міг ні з ким спілкуватись, не мав бажання щось обговорювати та розповідати. Причиною цьому став побачений зруйнований дім і місто. Я цього не бачила і навіть не хочу дивитись на фото в чоловіковому телефоні - це як втратити рідну людину. 
Я не скажу, що нам все дається легко. Навіть зараз, коли минув майже рік з дня нашого приїзду, на серці дуже важко і відчуття втрати нас не покидає. Вірю, що ми справимось, і з часом наш дім знову буде таким гарним, як до цієї біди. Ми стали сильнішими, а ще - ми побачили, як багато є добрих людей».

«І ЗНОВУ НАСНИЛАСЬ МЕНІ ДОРОГА»

Війна… Вона розділила життя на «до» та «після». З того часу як все почалось, здається, минула вічність.
Я народилась у Криму, в місті Сімферополь. Навчалась у школі, інституті, працювала, закохалась, одружилась, народила свого синочка, мріяла про розвиток своєї справи. Дивно, але все моє життя «до» вмістилось в одне речення. І там, у моїх спогадах, завжди світить сонце, завжди квітнуть квіти. У мене дуже багато фотографій. Коли народився мій син, фіксувала його життєві кроки. І ось, переглядаючи ці яскраві картини, ніби поринаю у минуле… У мене чудові батьки. Вони там… Болить серце, що не разом. Так не повинно бути. Та повертатись в окупований Крим не хочу. Чекаю коли він буде НАШИМ.
Мені не дає спокою питання: «Чому?» Чому люди, які «до» були приязні, спілкувались із нами нормально протягом років - рідні, сусіди, знайомі, продавці в магазинах, раптом змінились. І це здивування в очах: «Ви що, за Україну?» і почалось… З тобою перестають спілкуватись, приходити в гості. Пізніше нерозуміння твоєї позиції переростає у ворожнечу – спочатку приховану, а потім явну. Не знаю, можливо, це тільки моє враження. Однак не хотіла, щоб мій син ріс та навчався серед цих людей.
І ось дорога. Проводжали батьки. Дякую, що не плакали. Дивились поглядом надії. Поїзд привіз нас до Львова. Захоплення, радість… Як це чудово чути українську мову. Син просив купити вишиванку та прапорці: жовто-блакитний та червоно-чорний. Ось вони прикріплені до столика, на якому книжки та зошити.
Далі життя нас занесло до міста Луцьк. А тепер – це Нововолинськ, тихе і чисте містечко. Тут добре і спокійно. Тут мій синочок пішов у перший клас. Так, з роботою важко, але я розумію, що подолаю труднощі. Коли зриваєшся із насидженого місця, приходить переоцінка цінностей і на перший план стає найдорожче - життя. 
Я думаю, що дорога, яка постійно мені сниться, приведе нас додому. Адже дім – це там, де на тебе чекають, де тобі добре та затишно…» 
Тетяна


Якщо Вам сподобався текст, натисніть на кнопку соцмереж


 

Додати коментар

Захисний код
Оновити